Був час подумати над тим, що має бути в цьому жж і що не має бути.

А також, хто має це читати, а хто не має.

Тож наразі журнал у режимі „більшість записів – тільки для друзів ”.
Завжди вітаю нових френдів... ) писати тут "чому я маю вас додати" не треба, просто дайте про себе знати й будьте собою)))
посміхайтеся...)))

 

Я вчора сиділа у кутку під столом...
не питайте, чому під столом... так склалось...
Я сиділа у кутку під столом і раптом відчула-почула-побачила що він боїться висоти...
він дуже боїться висоти... і намагається це мені сказати вже давно
але я не хотіла цього помічати
у нього листя - як тонкі загострені пальчики... і
деально-пропорційно настовбичені у кольору сонця вазоні
у нього душа --->>>>  незацукровані цукати
я виповзла з-під столу, простягнула до нього обидві руки - і поставила його на підлогу
тепер він щасливий
бо він дуже боявся висоти...
тепер у нього є, від чого відштовхнутись... тепер у нього є, до чого тягтись... 
бо він тепер живе прямо під люстрою...
і кумедно, але гордо бундючить свої пальчики до кіловат. 
І знаєте що? ++++
"Нет бесстрашных людей, есть только мгновения без страха" (с) Пітер Хьог

Читаю сьогодні з олівцем Буркхардта, книжку, яку за весь час у Богом забутій бібліотеці брали заледве тричі, і раптом бачу єдину вже підкреслену до мене фразу: «…Косьмы и Дамиана, покровителей дома Медичи, поэт в пурпурном облачении…»

Ви розумієте, єдина на всю книжку?!

Чому саме цей уривок?!...

"…покровителей дома Медичи…. покровителей дома Медичи…. покровителей дома Медичи"… я намагаюсь уявити того читача: його вік, зріст, те, як він тримає олівець, роблячи цю позначку.  Можливо, його довгий час цікавило, хто був «покровителем дома Медичи»… чи що тоді так зачепило його у цьому реченні?..

Для мене було так несподівано, так загадково побачити це підкреслення: наче привид з потойбіччя увірвався у мій діалог із Буркхардтом…

Це так часто буває зі мною: вбирати дух книжки через релікти її попередніх читачів, намагатися побачити бодай їхню тінь…

І хвороба набуває нових рис, коли переді мною книга, читана рідною і близькою людиною. Вперше я дуже обережно розгортаю її, аби тепло тієї людини одразу увійшло у мене… читаючи кожен абзац, намагаюсь уявити, що він/вона міркували у ту мить, коли всотували ці рядки. Сліди нігтів, відбитки пальців, плямки від кави, зігнуті кутики сторінок, підкреслення, позначки на берегах, навіть слабкі відголоски запахів – все це я обережно збираю докупи, відтворюючи минуле. Іноді просто воджу подушечкою пальця рядочками – прислухаюсь.

Бо для мене книжка – це ще й енергетика… Для мене книжка – це тепло… Для мене книжка – це зв’язок… але все-таки... ну чому ж саме та фраза?!!...

Мая прєєєєлєсть))))

та ще й курс занять у Київській школі фотографії...щоб я не клацала моднай апаратурай, не знаючи що і як.

І взагалі, таких чудових подарунків і привітань, як цього року, у мене ще ніколи не було...
Вчора був дивовижний день...

Дякую вам всім. Дуже вас люблю)))*

*за кадром пішла скупа доросла сльоза... сєнтімєнтальная дура, не без того =)))
 

Ось так. Несподівано ботанство найнуднішого сабджекту - політології - забарвилось приємною несподіванкою. Чарівна дівчинка і талановита художниця

irka_nerpa

П.С. Ймення "Хюбріс" не пов"язвувати з прямим значенням цього слова) мені просто сподобалось звучання)))

Тоді всі разом вирушаєм на Гічкока. Наче вмощуємось на великому спільному диванчику і п"ємо чай з одного горнятка.
Я відчуваю себе об"єктом розчинним і суб"єктом змішування із осінню вечора теплих казок.

Наше варево жебо нииииить. Далі в простір - на барикаду. На черзі - поезії. В долонях - гарячий глінтвейн. На душі - щедро так, насичено. "А хто тут з Могилянки?!!" "Це миииииии!!!!!!".
Я слухаю - думки. Я бачу - забаганки. Я завмираю - мрії. І щось шукаю у кожному вірші.

Переливаюсь у ніч. У навушниках "бумбацбум" і спів на підвищених. Щось надто голосне, надто хардове (як для оцієї от). Я скажена. Я стрибаю східцями в переході. Кохаю. Живу. Сміюсь.

Тоді вже вдома о першій ночі згадую, що завтра ж семінар... хіба це вже має якесь значення? Мій глечик перекидається прямо в ліжечко, і я виливаюсь на подушки, щоб завтра він усмоктав мене знов у себе. А засинаючи, думатиму щось про про джаз-концерт і фест на черзі.

 "Любо, братці, живем". 

"...всегда помнить, что прошлое - ложь, что для памяти нет дорог обратно, что каждая миновавшая весна необратима и что самая безумная и стойкая любовь всего лишь скоропереходящее чувство..."

Габріель Гарсіа Маркес

Мене спитали: чи хотіла б повернутися до минулого. Я, не замислюючись: так. Бо ж стільки помилок, які треба було виправити, і слів, які треба було сказати; стільки марно втраченого часу і «нетакнетодінетам»; стільки людей, які пішли, хоч мали б лишитись.

Але Маркес: життя рухається по колу. Я: згодна. Минуле нікуди не тікає. Воно в'їдається в наше сьогодення зболілими спогадами і вічно живими ілюзіями, стружкою із друкованих і усних фраз, шматками людських образів. Безглуздо повертатися до минулого, коли щосекунди все починається спочатку. Ще тисячі разів ми будемо помилятися тими ж помилками, мовчати тими ж словам, марнувати-втрачати і стабільно себе обманювати. Але чомусь жити не набридає. Може, тому, що завше здається, що цей раз – останній. Ми цілуємо в губи таємничо-романтичне слово «ніколи». Воно додає перцю, а більше – солі. Хоч насправді «ніколи» це лише «не завжди», це лише «не зараз», це лише «не обов’язково».  Це слово у чомусь нагадує релігію – категорично і остаточно, але завжди можна посперичатися. Все буде-буде-буде… Усе ще буде!!! Усе попереду!!! Немає втраченого, немає здобутого. Є лише м’який пластиліновий сплав, у якому ковзає «сьогодні». Відтепер я не хочу повертатися до минулого. У майбутньому його і так вже досить. Просто жити. І Маркес.

Обіцяла. Як не лінь мені через стільки часу робити цей пост.

Дивовижні Плітвіцькі жежера ви вже бачили (шукайте рай у попередніх постах). І як на мене, це було най-най з усього, що я побачила в Хорватії. Але цій панночці ще є багато чим похвалитися… Отож…

Море. Море – це тло Хорватії, це її початковий ескіз, її фарба, її лінії. А навколо нього вже гуртується все інше: сосни і пальми, віковічні міста й охайні європейські будиночки, безлюдні острови й вульгарні у своєму шику готелі, туристи та прадавні бабусі. Хорватія багато кричить, а більше шепоче. Залицяється, пускає бісики, грайливо притупцьовує. Вона знає, що вродлива. І ви не зможете це заперечити!.. Летс гоу…


( Фото було понад 500... ))) тож лише стислий огляд )

You want to breed

A fire in my neck

And drink with greed

Me… as I am suspect.

Some words with sparks –

It’s all you can exhale.

You think that sparks

You can send to the hell.

Your lightening is glistering and yellow,

I’m listening to thunder with a smile.

But yellow fruit is not yet mellow,

So ripen hard, my friend, meanwhile.

Хорватія – країна збагненна. Й навіть чудеса врешті стають занадто рідними, щоб дивуватися ними ще раз.

Сьогодні буде диво перше. Пам"ятаю, як півгодини дерлась на грунтову гору, всипану камінням з 20-кг валізою на спеці без краплі води. А на ранок отримала свою дивовижну нагороду. Плітвіцькі жежера  – один з найкрасивіших природних парків світу. Це безліч озер, що від найвищого до найнижчого переливаються одне в одне, спадають водоспадами, піняться, мружаться, застигають, мліють, шепочуть, сміються, кричать, б`ються під ногами... Каскад блакитно-зелених мрій... Насолоджуйтесь...

На даху недобудованого будинку під бій барабанів...

 

Й на Київській фортеці у пошуках адреналіну від альпінізму)

 

"Таночки", Юркеш
на березі річки сходились дівочки
та пісень співали та плели віночки
злинь соколе в небо та кинься додолу
водили таночки та все рок-н-роли
злинь соколе в небо та кинься додолу
водили таночки та все рок-н-роли

прийшов до них хлопець в подертій свитині
волосся по плечі гітара на спині
забив свою люльку та все коноплею
люби ми козаче та серцем душею
забив свою люльку та все коноплею
люби ми козаче та серцем душею

люблю тя дівчино гарная на вроду
та більше за все люблю я свободу
така моя доля бо я вільний рокер
візьме тебе заміж банкір або брокер
така моя доля бо я вільний рокер
візьме тебе заміж банкір або брокер 

• "... склонность человека к тонкому белью вовсе не говорит о его привычке мыть ноги."
• " Считаться только со своим настроением - это привилегия крупных зверей."
• " Для иных людей важнейшая задача - укрыться от нападок, а для других - поладить с нападающими."
• " Надо, чтобы что-нибудь случилось, - вот обьяснение большинства человеческих конфликтов".
• " Нынче мы все готовы и судить и блудить. С той только разницей, что в первом случае нам нечего боятся неудачи... Друг мой, не стоит давать даже самого незначительного повода судить нас. А не то нас растерзают, разорвут на клочья."
• "Каждый требует, чтобы его признали невиновным во чтобы то ни стало, даже если для этого надо обвинить весь род людской и небо."
• "Приговор, который вы бросили другим, в конце концов полетит обратно, прямо в вашу физиономию и нанесёт ей повреждения."

П.С. А я вже скоро на морі. І нехай ваше сьогодні буде краще, ніж вчора, але гірше, ніж завтра =)

This night I had a terrible dream: just imagine for a couple of seconds the feeling, when all your teeth tear themselves away and began to drop out of your mouth! Brrrr… Horrible, I’d say even hideous. And so painful! The feeling is similar to if a peace of burning wood is pushed into your mouth and you can do nothing at all! And kids… I mean this night children were also in my dreams. And yesterday night my marriage… Not the one I want, but something confused and fussy, in the style of Brazilian soap-operas.

This moment I’m alone at home… so much pleasure! A cup of coffee, loads of ice-cream and reading in holds of sunshine… And now I will watch a movie. I have some options: films about the history of Ukraine, anime which my friend anime-geek has given to me or really fantastic movie about love and war… Surely the last one is the best, but it’ll remind me how much I want to hold him. No, I can’t let my emotions out, `cause I’ve promised myself to give him a chance to sleep and have a rest after work.

This summer is pretty strange, but I like it… I’m not afraid of strange things anymore. So I think, but I may be mistaking. I want to dance, kiss and smile… and also to stop these fabulous summer days and make them last for ever… 

And the most important – BARCELONA. I’ve decided I will go there anyway! One of my biggest dreams one day will come true! For this I need «only» something about 2000 euro. Well, I am starting saving money!

Нарешті в мене креативний стиль!
Чесно кажучи, мала багато скептису щодо того, чи мені вдасться провернути таке діло, але впертість і завзяття взяли своє))) Тепер от радію й не можу намилуватися: хай неідально й незручно, а зате рідне й відміненне. Втомившися від марудної роботи, відпадаю від екрану... ліпше піду по поцілунки і потиски рук)

П.С. Звісно, ще багато недоліків, які чекають на виправлення, як-от:

Розмова велася з ноткою щирого пафосу, із зухвалим осміхом на сьогодення та чи вловимою меланхолією. Дівчині було не більше двадцяти: по року на кожен кучер русявого волосся. Вона здебільшого слухала, підтримуючи розмову то однозначними фразами, то швидким потоком слів, спершись головою на ліву руку, а праву вільно простягши через стіл. Фарба на ньому майже повністю злізла, забившись у закутки й щілинки біля гвіздків. Інна намагалась зловити рецепторами пальців подих свіжої деревини. Наосліп водила долонею по дощиці: чи жиє? чи клітинне?

-          Цок... – наче почулося звідкилясь знизу.

-          Х-а – Інна різко видихнула й з розгону розбила погляд об стіл.

«Мертво, марно, порожньо» - гарчало, гублячись, в її думках. А вуха нібито вивернулись навиворіт, спіймавши звук бензопили десь всередені голови; лезо впинається в дерево, посипаючи землю трачинням. Колись жило – тепер мертво.

-   Прошу? – хлопчина спинився на півслові, згубивши відчуття, що його слухають. – Ти як чимось збентежена. Щось не те сказав?

Інна звела голову:

– Що ти, просто думка раптом вибилася з потоку й чкурнула не в ту частину мізків... -кивнула, відчувши судому в руці. – Цілком погоджуюсь. Деякі вважають, що сміятись гріховно, завжди ставилась із скептисом до цих упереджень, але в контексті сучасного масового гумору ця теза набирає деякого сенсу, - вона збила щічки широкою посмішкою. – Знаєш, гумор перестав гартавити, шепелявити і заїкатися. Він не робить пауз і вимовляє «ррр» чітко й виразно. Розумієш, про що я?.. Вдверту зрозумілість, коли розуміти стає соромно.

Не жиє. Інна щосили тиснула подушечками пальців на деревину, далі встромила нігті між волокна, намагаючись пройти ними всередину, шкребочучи спочатку заледве помітно, а тоді все голосніше й голосніше. Здавалося, руку засмоктувало в розм`яклу деревину, а дрібні атоми билися об нігтьові пластини: цок-цок... Хлопчина вважав за ввічливе не зважати на вже яскраво виражене шкряботіння, а може, просто не міг супротивитися. Його мова поступово змінила темп і ритм, підкоряючись звукам, що вистрибували з-під її пальців.

Рука Інни ілюзорно пірнала все глибше, збільшуючи амплітуду руху нігтів, шкребіння глухою луною сипало вниз, стіл скавучав, залоскочений вістрями дівчачої долоні, яка вже пройшла скрізь товщу дощиці й безсилим листям впала на коліно хлопцеві. Інна не відчула. Він відчув – і здригнувся. Тоді замовк, несміливо поклав свою руку на стіл – на її. Вона перестала шкряботіти по дереву й лякливо підвела очі.

-          Нащо ти сіпаєш мертве? – Хлопчина зійшов до шепоту. – Облиш...

 11.05.08

                                                                              Брива Чорно

Замерзнуть латки на повіках,
Заклякнуть люди у віках.
І дим в пласких гранітних стріхах
Збере мій сон, зіпне твій страх

 Грозою, рваною грозою!

Зрізає край німого тління

Просочена крізь пальці тінь.

Забита в щебінь і каміння,

Плазує крадучись мокрінь

Сльозою, пряною сльозою!