Розмова велася з ноткою щирого пафосу, із зухвалим осміхом на сьогодення та чи вловимою меланхолією. Дівчині було не більше двадцяти: по року на кожен кучер русявого волосся. Вона здебільшого слухала, підтримуючи розмову то однозначними фразами, то швидким потоком слів, спершись головою на ліву руку, а праву вільно простягши через стіл. Фарба на ньому майже повністю злізла, забившись у закутки й щілинки біля гвіздків. Інна намагалась зловити рецепторами пальців подих свіжої деревини. Наосліп водила долонею по дощиці: чи жиє? чи клітинне?
- Цок... – наче почулося звідкилясь знизу.
- Х-а – Інна різко видихнула й з розгону розбила погляд об стіл.
«Мертво, марно, порожньо» - гарчало, гублячись, в її думках. А вуха нібито вивернулись навиворіт, спіймавши звук бензопили десь всередені голови; лезо впинається в дерево, посипаючи землю трачинням. Колись жило – тепер мертво.
- Прошу? – хлопчина спинився на півслові, згубивши відчуття, що його слухають. – Ти як чимось збентежена. Щось не те сказав?
Інна звела голову:
– Що ти, просто думка раптом вибилася з потоку й чкурнула не в ту частину мізків... -кивнула, відчувши судому в руці. – Цілком погоджуюсь. Деякі вважають, що сміятись гріховно, завжди ставилась із скептисом до цих упереджень, але в контексті сучасного масового гумору ця теза набирає деякого сенсу, - вона збила щічки широкою посмішкою. – Знаєш, гумор перестав гартавити, шепелявити і заїкатися. Він не робить пауз і вимовляє «ррр» чітко й виразно. Розумієш, про що я?.. Вдверту зрозумілість, коли розуміти стає соромно.
Не жиє. Інна щосили тиснула подушечками пальців на деревину, далі встромила нігті між волокна, намагаючись пройти ними всередину, шкребочучи спочатку заледве помітно, а тоді все голосніше й голосніше. Здавалося, руку засмоктувало в розм`яклу деревину, а дрібні атоми билися об нігтьові пластини: цок-цок... Хлопчина вважав за ввічливе не зважати на вже яскраво виражене шкряботіння, а може, просто не міг супротивитися. Його мова поступово змінила темп і ритм, підкоряючись звукам, що вистрибували з-під її пальців.
Рука Інни ілюзорно пірнала все глибше, збільшуючи амплітуду руху нігтів, шкребіння глухою луною сипало вниз, стіл скавучав, залоскочений вістрями дівчачої долоні, яка вже пройшла скрізь товщу дощиці й безсилим листям впала на коліно хлопцеві. Інна не відчула. Він відчув – і здригнувся. Тоді замовк, несміливо поклав свою руку на стіл – на її. Вона перестала шкряботіти по дереву й лякливо підвела очі.
- Нащо ти сіпаєш мертве? – Хлопчина зійшов до шепоту. – Облиш...
11.05.08
Брива Чорно